Структурні підрозділи

Інтерв’ю з Іваном Григоровичем Дворянцем.

У ці тривожні дні третьої річниці трагічних подій на Євромайдані сам Бог велів згадати добрим і вдячним словом Антоніну Григорівну Дворянець – броварчанку, належну до Небесної Сотні, Героя України. На жаль, громадськість дуже мало знає про Героїню, тому 14 лютого 2017 року старшим науковим співробітником Броварського краєзнавчого музею Обуховой М.Г.було взято інтерв’ю в її чоловіка Івана Григоровича Дворянця.

Іван Григорович народився 1951 року на хуторі Гарбарня, що біля села Горностайполя Чорнобильського району на Київщині. Він досі працює водієм на підприємстві «Північна пуща» в Чорнобильській зоні.

- Іване Григоровичу, розкажіть, будь ласка, про дитинство Антоніни Григорівни.
Антоніна народилася в селі Старосілля Чорнобильського району 23 березня 1952 року. Це село розташоване за Прип’яттю, ближче до Білорусії. Її родина складалася з мами Параски Оникіївни Нечипоренко і сестри. У їхньому селі, як і в усіх тамтешніх селах, була лише початкова школа. Тоді ще не було шкільних автобусів, і дітей не возили щоденно до школи в інший населений пункт. Усі діти з віддалених сіл змушені були навчатися в Чорнобильській школі-інтернаті. Тоня в цій школі закінчила 8 класів. Навчалася добре, була дуже активною в усіх сферах шкільного життя. 
-Де і як вона продовжила навчання?
У 1967 році вона вступила до Боярського технікуму гідромеліорації, який закінчила з червоним дипломом. Це давало їй право вибору місця роботи. Вона вже мала визначене місце призначення на роботу, але помінялася з одним із випускників і поїхала в Чорнобильський край, а саме в село Горностайпіль Чорнобильського району, де працювала на посаді гідротехніка в місцевому колгоспі імені Леніна. На території цього колгоспу була пойма Київського водосховища, після перекачки води з якої до водосховища звільнену територію осушували. Коли всю пойму осушили, у колгоспі відпала потреба в посаді гідротехніка.
-А де ви познайомилися з Антоніною Григорівною? 
Познайомилися ми в моєму рідному селі Горностайполі, коли Тоня приїхала туди молодим спеціалістом. Згодом зав’язалися ближчі стосунки, і 1 травня 1973 року ми одружилися, розписавшись у Горностайпільській сільській раді. Згодом у нас народилася донька Світлана. У Горностайполі нам дали відомчу квартиру.
-Як склалися подальші службові справи у Вашої дружини?
Антоніна влаштувалася працювати начальником дільниці в Ірпінське експлуатаційне управління, яке спеціалізувалося на осушуванні та зрошуванні земель. До дільниці входило кілька колгоспів (масив від річки Уж до Київського водосховища – усі колгоспи Чорнобильського району). Коли Антоніна влаштовувалася на цю посаду, на руках у неї вже була донька-немовля. Специфіка роботи була така, що вона мала службову машину, адже за день треба було побувати на багатьох об’єктах. Я влаштувався водієм, отож ми з дружиною постійно були поряд – і вдома, і на роботі. Робота була складна: треба було вирішувати численні технічні питання, спілкуватися з великою кількістю людей, спеціалістів, з головами колгоспів, із яких, крім усього, треба було «витрясти» гроші на оплату робіт, здійснених управлінням. Хоча минуло багато років, досі дивуюся, як вона з усім справлялася, така маленька, тендітна. А крім роботи була сім’я, яка незабаром поповнилася – народився син Володимир. До того ж у селі не можна жити без домашнього господарства. У нас був город, тримали свиней, курей. А крім усього переліченого, їй, як і всім, хто працював у селі, накидали «норму» буряків – плантацію в кілька гектарів, яку треба було обробити. Звичайно, я і родичі допомагали їй, але вона прекрасно справлялася з обов’язками господині, спеціаліста, мами, дружини. На все в неї вистачало енергії та характеру.
У 1975 році від Ірпінського управління відділилося Чорнобильське управління зрошувальних систем, де вона працювала інженером проектної групи, провідним інженером. Я перейшов працювати водієм на Чорнобильський комбікормовий завод.
Ми жили в прекрасних місцях, серед по-справжньому казкової природи. У Горностайполі текла притока Дніпра Тетерів, а поруч притока Прип’яті річка Уж, довкола ліси, трави. Наші краї славилися розкішною рибалкою, полюванням, багатством грибів, ягід. Я любив рибалку і полювання. Антоніна виросла на цьому роздоллі. Вона була заядлим грибником. Прекрасно знала всі гриби, що росли в тамтешніх лісах, уміла їх і збирати, і готувати. Досі вдома в скляних банках стоять гриби, насушені її дбайливим руками.
-Як довго Ваша родина жила в Горностайполі, як опинилася в Чорнобилі? 
У 1985 році я одержав трикімнатну квартиру від комбікормового заводу в Чорнобилі. Світлана починала навчатися в Горностайпільській школі, а тепер перейшла в Чорнобильську, а Володя пішов у школу вже в Чорнобилі. Здавалося, ось воно справжнє щастя: нова квартира, міцна сім’я, добрі діти, надійна робота. Щоправда, це не означає, що не було труднощів. Ми старалися з усіх сил, витягалися в нитку, щоб обладнати нову квартиру. Тоді це було непросто. Будівельні матеріали купити на базі чи в магазині було майже неможливо. Доводилося «діставати» їх усілякими правдами й неправдами, до того ж мало не на кожен гвіздок мала бути «бумага» – документ, що засвідчував, де і за яку ціну було придбано будівельний матеріал. Важкими матеріальними зусиллями і тяжкою фізичною працею ми зробили ремонт у квартирі, купили меблі. Здавалося, тепер тільки й пожити по-людськи.
-Але тут грянула аварія на Чорнобильській АЕС. 
Так, сталася та страшна аварія. Для нас усіх це був невимовний шок, тяжка душевна травма. Усе життя відразу завалилося. Усе, що залишилося позаду, здавалося ідеальним, а попереду була невідомість, пустка, необхідність якось жити далі.
-А велика паніка була серед людей?
Ні, спочатку паніки не було. Нас організовано вивезли з Чорнобиля. Нам казали, що їдемо лише на 2 – 3 дні, тому треба взяти з собою лише документи і гроші. Ми вірили, що через кілька днів повернемося в любий серцю край, до рідних осель. 5 травня нашу сім’ю вивезли в село Шибене Бородянського району, за моїм місцем роботи, адже там був комбікормовий завод.
Коли минув перший шок і почали оговтуватися, зрозуміли, що життя триває, є діти, які потребують батьківської уваги, для родини потрібно заново організовувати побут. 
Антоніна Григорівна працювала в Чорнобилі, хоч організація була розташована в Іванкові. Так тривало, доки евакуювали підприємство. 
Моє рідне село Горностайпіль, де доля звела нас із Антоніною, де склалася наша сім’я, де народилися наші діти, перейшло в підпорядкування Іванківського району Київської області.
Ми вже чітко розуміли, що додому не повернемося ніколи. Потім нам дали квартиру в Переяславі-Хмельницькому. Ми не сприйняли ні міста, ні квартири. 
-А як ви стали жителями Броварів?
Я звернувся до Київського обласного управління кормів, і нам поміняли Переяслав-Хмельницьку квартиру на квартиру в Броварах. Із 2 лютого 1988 року ми стали жителями Броварів. Світлана пішла в школу №5, яку закінчила з медаллю, а Володя навчався в ЗОШ № 10.
Антоніна влаштувалася на роботу у водгосп у Києві, потім працювала начальником відділу кадрів на дільниці гідромеліорації в Требухові.
У 1993 році вона повернулася в Чорнобиль водоексплуатацію на посаду провідного інженера. Я також працював у Чорнобилі. Обоє – вахтовим методом (за графіком).
У 2012 році Антоніна пішла на пенсію.
Наші діти здобули вищу освіту. Світлана закінчила факультет міжнародних відносин Київського Національного університету імені Тараса Шевченка, тепер працює начальником відділу в Укрторгзовнішекспертизі. Володя закінчив Київський автодорожний університет, працює начальником управління автотранспорту і механізації в Банкомзв’язку. 
-Як ваша родина потрапила у вир Євромайдану? 
Наша сім’я за поглядами дуже патріотична і прогресивна. Уперше ми вийшли на акцію протесту «Україна без Кучми» і відтоді не минали жодної патріотичної української акції, жодного протесту проти антиукраїнської влади. Нас із Броварів було три сім’ї, які постійно їздили разом.
На Майдані ми з Антоніною відстояли всю Помаранчеву революцію. З нами були і донька, і зять. Коли міг відірватися з роботи, поруч із нами стояв і син.
У 2013 році ми пішли на першу акцію протесту 18 травня, коли тільки-но з’явилися «тітушки». 
А на Євромайдан ми вийшли наступного ранку після побиття студентів. На Майдані ми зустрічали і Новий рік, і Різдво, були там кожного дня. З нами були і наші діти, і старші онуки Катя (Світланина) та Настя (Володина). Антоніна плела шкарпетки і роздавала на Майдані, готувала їжу, ми давали гроші, допомагали всім, чим могли. У січні, коли побачили, що це тривала й серйозна акція, я взяв відпустку на роботі і всю відпустку був на Майдані. 
-Як стало відомо про загибель Антоніни Григорівни?
17 лютого я вийшов після відпустки на роботу і поїхав до Чорнобиля, де працював вахтовим методом. Із дружиною домовилися, що я їй дзвонитиму щодня о 10 год. 18 лютого, у вівторок, я був другий день на роботі. О 10 год. набрав номер дружини. Вона сказала, що має зустрітися в справі на вулиці Інститутській зі своїм колишнім колегою Степаном, сім’я якого теж стояла на Майдані. 
Уже після загибелі Антоніни Григорівни, ми дізналися від Степана, що вони зустрілися на Інститутській, але в цей час «Беркут» пішов у наступ на майданівців. Людей було дуже багато, Антоніна і Степан у юрбі втратили одне одного. Цього ж дня після 16 години Антоніну знайшли мертвою на вулиці Інститутській біля першої барикади. 
Донька Світлана потелефонувала мені й із тривогою повідомила, що мама не відгукується на телефонні дзвінки.
Пізніше, хлопці, які стояли на першій барикаді, сказали нам, що Антоніну Григорівну вбили беркутівці. Про це вони дізналися від хлопців, які стояли на цій барикаді 18 лютого. Коли Антоніна Григорівна побачила, що «Беркут» пішов у наступ, вона кинулася захищати майданівців, сподіваючись, що її, як жінку старшого віку, не зачеплять. Так і загинула, захищаючи інших. 
Тоді все було дуже складно, страшно. Навколо стільки смертей, здавалося, протест захлинувся в крові. Був відчай, біль. На опізнання на вулиці Оранжерейній мене не пустили, а пустили напівзомлілу Світлану. Мама була вся побита. 
Нам не віддавали тіло для поховання. У слідчому управлінні на бульварі Лесі Українки нам погрожували, що не віддадуть прах для поховання, якщо ми не підпишемо документ, що Антоніна Дворянець померла від серцевого нападу. Нас фактично примусили підписати ці документи.
-Якою залишилася дружина у Вашій пам’яті?
Ми прожили разом 41 рік. Це були щасливі роки. Ми мали справжню дружну сім’ю, раділи успіхам дітей. Антоніна була особливою людиною і жінкою. Дуже добра, лагідна і водночас із міцним внутрішнім стержнем. Важко збагнути, як вона встигала робити стільки всілякої роботи. Вона виростила дітей, доглядала онуків, була мені вірною, доброю і дбайливою дружиною. Антоніна постійно допомагала чужим людям. Вона любила природу, красу. Добре плела вироби з вовни, дуже любила вишивати. Після неї залишилися рушники, картини, ікона, портрет Тараса Шевченка, вишиті її руками.

Антоніна Григорівна Дворянець – єдина загибла на Євромайдані жителька Броварів, удостоєна найвищої нагороди нашої батьківщини – звання Героя України.