Структурні підрозділи

До 100-річчя від дня народження краєзнавця Дмитра Гамалія

Оголений нерв свого часу

(до 100-річчя від дня народження краєзнавця Дмитра Гамалія)

 

Боже, як невтримно мчить час! Здається, зовсім недавно у неопалюваній залі "Прометея" (важкі часи в розпалі!) відбувалася презентація книжки Дмитра Гамалія "Броварські шляхи Кобзаря". А відтоді промайнуло 25 років, адже було це в грудні 1994 року. Криничани, промерзлі до кісток, шкодували, що 75-літній автор не дожив до появи на світ свого первістка. Як він чекав цієї книжечки, як мріяв потримати її в руках! Не судилося. Пішов у засвіти.

І ось новий етап. 4 листопада цього року Дмитрові Михайловичу Гамалію виповнилося б 100 років. Що змінилося за чверть століття? В Україні змін дуже багато. У Броварях також. Що ж до вшанування пам'яті Дмитра Гамалія − жодних. Хіба що Григорій Бульвінський, який товаришував із Дмитром Михайловичем, власним коштом виготовив і встановив на могилі краєзнавця табличку з написом "У творчому неспокої він жив багато літ". А ще Григорій Вікторович заздалегідь звернувся до міської та районної влади з конкретними пропозиціями щодо відзначення 100-річчя від дня народження Дмитра Гамалія, проте наслідків немає досі.

Та в місті про цей ювілей не забули. Бібліотекарі ЗОШ № 3 провели захід для бібліотекарів міста Броварів, який став своєрідною краєзнавчою подією. Для слухачів університету 3-го віку розповідь про життєвий і дослідницький шлях Дмитра Гамалія підготувала й провела працівник районної бібліотеки Ольга Шаповал.

На жовтневому засіданні Броварського літературно-мистецького об'єднання "Криниця" також вшанували пам'ять Д. М. Гамалія. Григорій Бульвінський проінформував про свої пропозиції до влади щодо відзначення 100-річчя від дня народження Дмитра Гамалія. Валентина Ковалівська розповіла про співпрацю з краєзнавцем газети "Нове життя". Щоразу, коли Дмитро Михайлович приносив до редакції матеріали для публікації, газетярам доводилося переконувати його в необхідності внести бодай редакційні правки. Він затято оборонявся. Після досягнення важкого компромісу матеріал ішов до друку. І так щоразу.

Раїса Щербакова (Кайдан) поділилася своїми спогадами про Дмитра Гамалія, зокрема тими, що сягають дитячих років. Кайдани та Гамалії пов'язані родинними узами, отож маленька Рая часто бувала в оселях Дмитрового батька Михайла та його брата Федора й багато подій зберегла в пам'яті. Вони жили на Розвилці. Нинішній будинок родини Гамаліїв стоїть на землі, яка належала дідові Дмитра Михайловича − Василеві Гамалію. Синові Михайлу, який старався господарювати, батько поставив нову добротну хату, а сина Федора, який захопився революційною діяльністю, покарав, віддавши йому стару "шевченківську" хату.

Марія Овдієнко розповіла про своє спілкування з Дмитром Гамалієм, про записи, зроблені від нині покійної Олександри Федорівни Федоровської, двоюрідної сестри Дмитра Гамалія.

Криничани вирішили, що робити добрі справи ніколи не пізно.

Та про це пізніше. А зараз хочеться відродити в уяві образ Дмитра Гамалія. У наш меркантильний час багатьом людям важко уявити, як десятиліттями людина віддає своє здоров'я, сили, час, уміння, знання заради віднаходження якихось локальних історичних документів, артефактів, що стосуються твоєї малої батьківщини. Адже краєзнавча праця передбачає роботу з людьми, що були свідками історичних подій, роботу в архівах,  написання, впорядкування та друк матеріалів. Усе це за рахунок особистого вільного часу, нервів, власних коштів, що повною мірою пізнав Дмитро Гамалій. Педагог за фахом, він працював у міській ЗОШ №1, у якій свого часу навчався. Згодом пішов працювати на ДШК (Дарницький шовковий комбінат), звідки й вийшов на пенсію. Саме пенсійні роки стали найпродуктивнішими в його краєзнавчій праці.

Учителюючи в ЗОШ №3, я запрошувала Дмитра Михайловича на зустрічі з учнями. Він говорив скупо, по суті, висвітлював документи, знайдені ним в архівах, чи події з броварської минувшини. Теплом і любов'ю відзначалися його розповіді про перебування в нашому місті Тараса Шевченка. Це була одна з його улюблених тем.

Пам'ятаю, як він радився зі мною як із філологом щодо відкриття меморіальної дошки на приміщенні кінотеатру імені Т. Г. Шевченка на Розвилці (тепер у цьому реконструйованому приміщенні працює загс). У часи перебування Тараса Шевченка в Україні на цьому місці стояла поштова станція, де він щоразу, їдучи з Києва чи повертаючись до столиці, міняв коней, пив чай, а то й оригінальний та смачний броварський лікер. Ми з Дмитром Михайловичем узгодили текст, написали його на папері. Я дуже просила його проконтролювати грамотність напису на меморіальній дошці. Він обіцяв. Я переживала, бо кілька років оббивала пороги тодішньої влади, добиваючись, щоб у написі над фасадом "Кінотеатр імені Т. Г. Шевченко" літеру "о" замінили на літеру "а", адже жіночі прізвища на -ко, -енко в українській мові не відмінюються, а чоловічі відмінюються, тому правильно слід написати "Кінотеатр імені Т. Г. Шевченка". Мені це вдалося: літеру "о" замінили на "а".

І от багатолюдне урочисте відкриття меморіальної дошки. Нарешті настала хвилина, коли з дошки зняли біле запинало. Прочитавши текст, я зойкнула від несподіванки. У ньому бракувало коми. На мої претензії Дмитро Михайлович відповів, що він цього не зауважив. А я багато років ходила повз, відчуваючи муки совісти за цю помилку. Коли ж у 2007 році здійснили реконструкцію приміщення й опоряджували клумби, кріпили табличку, я уклінно попросила комунальників виправити помилку, поставити в тексті кому. Я й досі безмірно вдячна їм, що задля маленької коми вони привезли громіздкий пристрій і в мене на очах за кілька секунд поставили кому в тексті. Дмитра Михайловича тоді вже не було на світі.

В останній період життя Дмитра Михайловича, коли вже йшлося про видання його книжки "Броварські шляхи Кобзаря", він запросив мене додому. Ми довго спілкувалися, він показав мені текст книжки й бідкався, як би її видати. Прочитавши уривки тексту, я сказала, що взялася б за її видання, але текст потребує фундаментального редагування. Дмитро Михайлович захвилювався, почав заперечливо хитати головою й сказав: "Я не дозволю змінювати тут жодного слова!" Я ж відповіла, що в такому вигляді видавати її не можна. Готувала рукопис до видання тодішній працівник редакції "Нового життя" Надія Гамалій. Уявляю, як важко їй далася ця книжечка, проте вона побачила світ. На жаль, автор не потримав у руках своє вистраждане дитя.

Він також показував мені свої живописні роботи − копії картин відомих художників та портрет Тараса Шевченка, якого Гамалій дуже любив і шанував. На жаль, ця грань обдарування Дмитра Гамалія мало відома громадськості. Та найбільше зацікавили мене загальні зошити, дрібно списані його почерком. Це були архівні матеріали, які він збирав практично протягом тридцяти років. Цих 96-листових зошитів було дванадцять чи тринадцять. Дмитро Михайлович казав, що ці матеріали теж треба опрацьовувати й готувати до друку.

Через якийсь час після похорону краєзнавця я спробувала поспілкуватися на тему батькової спадщини з його донькою Наталією Дмитрівною. Думалося, можливо вдасться оприлюднити ці матеріали, хоч добре розуміла, що це невдячна копітка праця, яка забере роки життя. Наталя Дмитрівна відмовилася надати ці матеріали на будь-яких умовах. Вона сподівалася, що краєзнавством зацікавляться онуки Дмитра Михайловича. На жаль, цього не сталося. Тоді ці записи становили цінність. Тепер відкрито багато архівів, не доступних у часи Гамалія. Отже, для того, хто займеться броварським краєзнавством серйозно, поле роботи широке й доступне. Єдине, що тепер недоступне для нас, це архіви Росії. А в Дмитра Михайловича, з його слів, є й виписки з архівів Москви та Санкт-Петербурга. 

  Основними темами краєзнавчих досліджень Дмитра Гамалія були: історія козацького роду Гамаліїв, історія міста Броварів та сіл Броварського району, зв'язок Тараса Шевченка з Броварською землею.

І в радянські часи, і в перші роки незалежності України, коли він ще був живий, Дмитро Михайлович здавався мені схожим на оголений нерв свого часу. Він ніколи не був байдужим не лише до історії, а й до сучасності. Він затято воював із владою за знесення танцювального майданчика, відкритого після Другої світової війни в парку, на території якого тепер стоїть церква Верховних Першоапостолів Петра і Павла. Він доводив, що це злочин − танцювати на кістках похованих там людей. Детальніше про поховання на цьому місці можна прочитати у виданій мною книжці "Фрески голоду" (Броварі. − Українська ідея. − 2017).   

Він також доводив міській владі, писав на сторінках "Нового життя", що багатоповерхова забудова на Розвилці та інші непрофесійні дії влади спричинять підтоплення в старому місті. Так і сталося. Але повернути назад зроблене помилково в цьому разі неможливо, а якщо й можливо, то неймовірно великими коштами.

З часу започаткування першої національно-демократичної організації − Товариства української мови імені Тараса Шевченка, яку я очолювала, Дмитро Гамалій став її членом й активно працював у ній. Він прихильно ставився й до Народного Руху, підтримував його діяльність. На той час уже давалися взнаки літа й стан здоров'я, хоч Дмитро Гамалій і не здавався.

Із 1989 року ми з Дмитром Михайловичем були членами комісії Броварської міської ради з найменувань та перейменувань топонімічних об'єктів. Обоє ми були кооптовані до складу комісії від громадськості й були однодумцями. Тут ми намагалися "протягти" в назви вулиць імена українських письменників, інколи політичних діячів часів УНР. Це було нелегко, точилася запекла боротьба, адже всі інші відстоювали старі назви комуністичних часів.

Осмислюючи життя Дмитра Гамалія, думаю, що ніша броварського краєзнавства 1960 − 1990-их років була заповнена майже виключно його працею, його пошуками, його матеріалами. Він не даремно жив на світі. І все ж йому фатально не пощастило. За життя видати краєзнавчу книжку було надзвичайно важко, щоправда, окрім книжки "Броварські шляхи Кобзаря", він не підготував до друку жодної книжки. А після смерті зібрані ним матеріали стали недоступні для громадськості.

100-річчя від дня народження Дмитра Гамалія зобов'язує нас вшанувати його пам'ять, його працю. Отож слід встановити меморіальну дошку на фасаді ЗОШ № 3, де він навчався й працював. На засіданні "Криниці" я пообіцяла, що за це візьмемося ми з директором Броварського краєзнавчого музею В. М. Корявим. Це забере час, бо треба пройти відповідними бюрократичними щаблями, але мусимо це зробити.

На могилі краєзнавця стоїть металевий хрест із табличкою. Думаю, нашій міській владі під силу встановити на честь 100-річчя від дня народження на могилі Дмитра Гамалія якщо не пам'ятник, то бодай скромну кам'яну стелу з висіченим на ній портретом та відповідним написом.

Не завадить перевидати й книжку "Броварські шляхи Кобзаря", оскільки вона вже стала рідкістю, своєрідним раритетом.

Гадаю, Броварський краєзнавчий музей спроможний до кінця року провести Гамаліївські краєзнавчі читання.

Перелічені заходи повинні стати даниною пам'яті краєзнавця Дмитра Гамалія, свідченням гідного поцінування й пошанування людини, яка десятки років на громадських засадах самовіддано працювала на ниві дослідництва й просвіти рідного народу.

 

Марія Овдієнко, старший науковий працівник Броварського краєзнавчого музею