Структурні підрозділи

Життя − подвиг во ім'я України До Дня жертв політичних репресій

Життя − подвиг во ім'я України

До Дня жертв політичних репресій

 

Розповідь про політв'язня Миколу Барбона

 

Автор: старший науковий працівник Броварського краєзнавчого музею

Марія Овдієнко

 

          Часом людей не цінують за життя. Схаменуться, почнуть осмислювати, ким була людина, що зробила на цьому світі, уже коли вона опиняється за земними межами. Так, на мою думку, сталося і з нашим земляком, уродженцем повстанського села Зазим'я Миколою Борисовичем Барбоном (1924 − 2014).

          Зазимська родина Барбонів була глибинно вкорінена в рідну землю, мала міцний український дух, свято оберігала українські традиції. Обійстя Барбонів, як і все село, було спалене після повстання проти радянської влади в 1920 році. У 1931 році родину розкуркулили. Отож Миколу виховували не в радянському, а в українському дусі.

          У дитинстві Миколка дуже любив бабусю. Якось він розповідав мені, що найдивовижніші спогади його раннього дитинства − їхні з бабусею піші мандрівки із Зазим'я в Броварі, на П'ятницький базар, що на Розвилці. Дорога пролягала через теперішній мікрорайон Броварів ЦРТБ. У хлопчика від утоми боліли ніжки, а бабуся несла поклажу, тому не могла піднести дитину. Він щодуху біг по дорозі, скільки міг витримати, потім сідав на дорогу й відпочивав, доки до нього дійде бабуся. І так усю дорогу. Найцікавіше, що було по дорозі, − парк із озером, огороджений дерев'яним парканом, дошки якого щільно прилягали одна до одної (нинішній парк із озером на ЦРТБ).

          У колишньому маєтку генерала Бєльського, яким перед революцією володів його зять Фіалковський, згодом після падіння УНР і встановлення в Україні радянської влади був пролетарський санаторій, на території колись розкішного генеральського маєтку ще зберігалися унікальні рослини.     Діставшись до паркану, Миколка прикипав до шпарини в ньому й не міг намилуватися дивом, яке полонило його на все життя: на чистій гладіні води плавали, граціозно вигнувши шиї, білі й − о диво! − чорні лебеді. Поетична душа дитини змалку була сприйнятлива до краси. Слухаючи цю розповідь Миколи Барбона вже на схилі його літ, я спостерегла, що його очі світилися щастям, а по старечій щоці котилися сльози.

   Після Зазимської семирічки (1931 − 1939) Микола закінчив Київську 5-у морську спецшколу, а з приходом німців вступив до Київського водного політехнікуму. Закінчив Київський річковий технікум. Та сфера його уподобань і зацікавлень сягала далеко за межі здобутої професії: любив і студіював історію, ще в юні літа захопився археологією. Сферою особливого його зацікавлення стає література. Юнак пише вірші, статті, шукає однодумців. Уже тоді він написав статті про події під Базаром і бій під Крутами. Пошуки політичних однодумців привели його в Організацію українських націоналістів, а на літературних шляхах у час Другої світової війни (1941) доля звела його в редакції газети "Українське Слово" з поетесою Оленою Телігою, письменниками Рогачем і Уласом Самчуком. Сильне враження на юнака справила Олена Теліга.

          Наприкінці жовтня 1941 року вона пішки прибула з Польщі до окупованого Києва, де розгорнула легальну літературну діяльність і разом з Олегом Ольжичем та іншими українськими патріотами брала участь у підпільній діяльності ОУН. У Києві Олену Телігу обрали головою Спілки письменників, вона стала головним редактором тижневика «Літаври» – літературного додатка до газети «Українське Слово". Працювалося поетесі-націоналістці важко, адже радянська влада перед окупацією евакуювала з Києва письменників, а літературна молодь, вихована в радянських умовах, була далека від національних ідей. Поступово навколо тижневика почала гуртуватися група письменників, спроможних поширювати українські національні ідеї.  

          Зустріч сімнадцятилітнього Миколи Барбона з Оленою Телігою припала саме на цей період. Вона була короткою, але дуже важливою для Миколи. Очевидно їй імпонували не лише вірші молодого поета, а й його погляди. Вони домовилися про наступну зустріч і подальше спілкування, але життя повернулося до них іншим боком. Про цю зустріч він згадував усе життя, дорожив схвальною оцінкою Олени Теліги, даною його юнацьким поезіям.

Фашисти спершу закрили тижневик "Літаври", а в 1942 року розстріляли Олену Телігу, її чоловіка Михайла та інших українських націоналістів у Бабиному Яру. Долі Олени Теліги й Миколи Барбона могли бути схожими, але йому пощастило втекти спершу з Солом'янської в'язниці, потім із німецького концтабору по вулиці Кадетське шосе, а згодом із поїзда, що віз його на примусові роботи до Німеччини. Загалом він утікав 5 разів. Воював в УПА на Волині, де мав псевдо "Беркут" і "Мазепа", був тяжко поранений у ногу. Микола Барбон із підробними документами дістався в рідне село Зазим'є. Удома він підлікувався й міркував, що робити далі.

Восени 1943 року в Зазим'є вступили радянські війська. Почалася мобілізація юнаків до радянської армії. Забирали навіть неповнолітніх. 19-літнього Миколу Барбона мобілізували на фронт. Необмундированих і неозброєних чорносвитників кинули на форсування Дніпра. Попереду беззахисних людей поливали безперервним кулеметним вогнем німці, а позаду тих, хто не міг пливти вперед, косили радянські кулемети. Та доля й цього разу була милостивою до юнака. Микола вижив і змушений був воювати далі в складі радянської армії.

У 1944 році Миколу Барбона після тяжкого поранення, операції та лікування комісували.

Затяглися рани. Закінчилася війна. У 1945 році 21-літній Микола Барбон вступає на філософський факультет Київського університету. Згодом він створює в університеті підпільний осередок ОУН.

У 1949 році, коли Микола Барбон був п'ятикурсником, мав уже дружину й двох дітей, його заарештували й засудили до 25 років ув'язнення за "антирадянську та націоналістичну діяльність" із конфіскацією майна і позбавленням на 5 років громадянських прав. Отже, університету він не закінчив.

Покарання Микола Барбон відбував у Бутирській в'язниці в Москві, у таборах суворого режиму на Уралі, у Свердловську, Красноярську, Норильську. У таборах мав псевдо "Беркут". Особливу увагу слід приділити перебуванню Миколи Борисовича в Норильському таборі та його участі в Норильському повстанні 1953 року. Загалом у цьому повстанні в системі ГУЛАГу взяли участь 16 тисяч в'язнів, воно тривало майже два з половиною місяці − з 26 травня по 4 серпня. Більшість тамтешніх в'язнів були засуджені до 25 років позбавлення волі. Після смерті Сталіна вони сподівалися на зменшення строку ув'язнення та пом'якшення суворих умов утримання. Проте їхні сподівання були марними. Політв'язням пом'якшення не настало. Почалися сутички. Після загибелі кількох побратимів в'язні створили страйкові комітети. У небо над Норильськом вони запускали паперових зміїв, із яких розліталися листівки з проханням повідомити керівництво СРСР про насилля над в'язнями. Особливу роль у повстанні відіграли українці, зокрема колишні бійці УПА. У кінцевому етапі повстання війська МВС штурмували в'язнів з автоматами та кулеметами, а в'язні відбивалися камінням. Останньою зброєю українських політв'язнів став гімн "Ще не вмерла Україна". Під час кривавої розправи над учасниками Норильського повстання було розстріляно 153 політв'язні-українці. Микола Барбон брав у повстанні якнайактивнішу участь, був членом повстанського штабу, редагував підпільну саморобну газету-листок "Шило". Його було покарано за це переведенням до штрафного табору. Ті дні залишилися в пам'яті найстрашнішими спогадами про найгероїчніші події життя.

Реабілітували Миколу Барбона в 1962 році. Звільнившись із концтабору, він вступив на заочне відділення до Харківського бібліотечного інституту й закінчив його. Та на роботу за спеціальністю його ніде не брали. Скрізь поперед нього йшло тавро "ворога народу". Мусив виживати, тож працював вантажником, слюсарем, покрівельником, бляхарем. Фарбував висотні щогли радіоантен, перекривав дахи й бані церков, замінював на соборах хрести, чистив узимку дахи будинків від снігу та льоду. Працював на заводі "Більшовик".

Він мав однокімнатну квартиру в Києві на Солом'янці, де жив і працював. Обстановка його квартири була спартанською − лише найнеобхідніші речі й книжки. Перекладав українською мовою із санскриту релігійні гімни Рігведи, із древньоєврейської − біблійні притчі Соломона. 

Незважаючи на поважні літа, Микола Барбон, будучи до того ж інвалідом І групи, не втрачав сили духу, не забував своїх молодечих захоплень. Ще наприкінці 1970-х років він добився дозволу проводити розкопки на Київщині, зокрема в Броварському лісі, де знайшов сокиру часів неоліту й рештки посуду трипільської культури. Микола Борисович стверджував, що знайшов у Броварському лісі могилу билинного Солов'я.

У часи боротьби за незалежність 1990-х років брав активну участь у численних політичних та громадських заходах. У газеті "Досвітні вогні" вперше опублікував дослідження про повстання проти радянської влади в Зазим'ї в 1920 році. Микола Барбон, хоч і жив у Києві, почувався причетним до життя Броварської землі, часто навідувався до редакції газети "Нове життя", публікував у ній свої краєзнавчі дослідження з історії Броварського краю.

Друкувався в багатьох періодичних виданнях: газетах «Українське слово», «Хрещатик», «Патріот України», «Молодь України»; журналах «Самостійна Україна», «Розбудова держави» та ін. Усього було здійснено близько 400 його авторських публікацій. Видав книжку «Зазим’є» про повстання своїх односельців проти радянської влади в 1920 році.

Автор кількох художніх полотен.

Микола Барбон нагороджений багатьма медалями, хрестом УПА, орденом «За заслуги» ІІ ступеня №7062 від 26 листопада 2005 року. Комбатант УПА.

Рішенням Броварської міської ради від 25 грудня  2015 року провулок Заслонова в місті  Броварах перейменовано в  провулок Миколи  Барбона.

І все ж Микола Барбон почувався по-справжньому щасливим і шанованим лише в колі своїх побратимів. Він страждав, коли оточуюче середовище не помічало й не цінувало його заслуг перед Україною в силу своєї пострадянської ментальності. Коли вчитель історії Петро Клишта (колишній директор Зазимської школи) підготував краєзнавчу книжку про Зазим'є, у приміщенні Зазимської школи відбулася попередня її презентація. У своєму виступі я з обуренням говорила, що в книжці про село Зазим'є немає жодного слова про дисидента, борця за незалежність України, багатолітнього політв'язня, краєзнавця, поета, дослідника Миколу Барбона. Вони ворогували, адже Петро Клишта був комуністом, а Микола Барбон − непримиренним борцем проти комуністів.

Микола Барбон почувався щасливим з того, що дожив до Революції Гідності, взяв участь у Євромайдані у віці 90 років. Він вважав, що лише після цієї події Україна стане по-справжньому незалежною.

Наш видатний земляк пішов у засвіти з думою про подальшу долю України, з переживанням за долю російсько-української війни новітніх часів.

Важке і неспокійне життя Миколи Барбона − це його подвиг во ім'я України, який маємо шанувати ми, наші діти, наші онуки. Така логіка життя, такий його закон. На цьому тримаються і рід, і народ.

Тип події: 
Громадське життя
Дата проведення: 
Вівторок, Травень 19, 2020 - 16:40